Єдиний державний кваліфікаційний іспит

Зовнішньоторговельний договір купівлі-продажу, як правило, передбачає переміщення товару на досить значні відстані, тому при укладенні такого договору питання доставки товару від продавця до покупця, його вантаження, страхування, оплати митних зборів і тому подібне, потребують ретельної регламентації.

У практиці міжнародної торгівлі склалися загальноприйняті принципи, регулюючі вказані питання. Ці принципи є базисними умовами зовнішньоторговельного договору купівлі-продажу. Вони виражені певними термінами, уніфіковані правила тлумачення яких представлені Міжнародною торговою палатою під назвою «ІНКОТЕРМС».

Правила «ІНКОТЕРМС» розроблені в цілях встановлення зведення Міжнародних правил по тлумаченню найбільш використовуваних торгових термінів, що визначають умови торгових операцій і вживаних у сфері зовнішньої торгівлі. За рахунок цього можна уникнути розбіжностей в тлумаченні таких термінів в різних країнах або ж, принаймні, значною мірою їх зменшити.

Із 1 січня 2020 року набули чинності нові правила Incoterms 2020, які були опубліковані ще 10 вересня 2019 року.

Нові правила Incoterms 2020 були розроблені в Міжнародній торговій палаті (ICC) комітетом експертів - Редакційної групою. До складу комітету ввійшли юристи зі Сполучених Штатів Америки, Великобританії, Франції, Туреччини, Німеччини, а також вперше увійшли представники Китаю та Австралії. Ціллю Редакційної групи було спрощення правил, видалення зайвих базис поставок, які можуть викликати плутанину у використанні торгових термінів, більш чітке роз’яснення всіх умов поставок для експортерів та імпортерів по всьому світу.

Міжнародні правила Інкотермс 2020 можуть застосовуватися з 1 січня 2020 року, але також можна продовжити використання правил Інкотермс 2010, або правила Інкотермс-2000, і навіть більш ранні версії Інкотермс. Тому в міжнародних контрактах купівлі-продажу під час зазначення умови поставки необхідно точно вказати версію Інкотермс.

Сформульовані в «ІНКОТЕРМС» базисні умови зовнішньоторгової купівлі-продажу визначають момент переходу права власності на товар від продавця до покупця, тобто і риска його випадкової загибелі; встановлюють, хто (продавець або покупець) організовує перевезення товару, його вантаження, хто оплачує витрати по страхуванню товару, робить митне очищення товару від мита і так далі.

Зобов’язальні правовідносини, що регулюються як національним правом так і міжнародним приватним можна розділити на дві основні групи: не договірні зобов’язання та договірні.

Розглядаючи договірні зобов’язання в міжнародному приватному праві слід детальніше зупинитися на тому, що їх породжує - договорі, який власне, можна розглядати як саме зобов’язання. Загалом зобов’язальне правовідношення передбачає наявність двох суб’єктів: активного - якому належить право, та пасивного - якому належить обов’язок, так як права без обов’язку не існує.

Говорячи про договір як про юридичний факт, вбачається основною його функцією те, що він зв’язує право активного суб’єкта з обов’язком пасивного, тим самим встановлює, змінює чи припиняє права та обов’язки сторін, підпорядковані дії права певної країни.

В доктрині міжнародного приватного права найчастіше зустрічається термін «міжнародний комерційний договір» або «міжнародний комерційний правочин». Саме такими термінами оперує відомий і авторитетний документ — «Принципи міжнародних комерційних договорів» підготовленим Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УНІДРУА).

В національному законодавстві України, такі договори іменуються зовнішньоекономічними (Закон України «Про міжнародне приватне право», Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Проте не слід зводити всі договірні відносини, ускладнені іноземним елементом до зовнішньоекономічних, особливістю яких є здійснення комерційної діяльності. Даним критерієм не охоплюється, наприклад, договори доручення, дарування тощо.

Безпосередня реалізація інтересу досягається шляхом виконання зобов’язання, зміст якого визначається договором. В такому випадку для забезпечення виконання зобов’язання, а отже для  захисту суб’єктивного права національне законодавство встановлює інститут відповідальності (кримінально-правової, адміністративно-правової, цивільно-правової тощо). Механізми такої відповідальності в національних законодавствах різних країн як правило урегульовані доволі чітко, і тому спори, які виникають у зв’язку з виконанням звичайного договору, що повністю підпорядкований національному праву, ефективно і швидко вирішується судовими чи іншими компетентними органами відповідної держави.

Проблема виникає тоді, коли сторонами договору є суб’єкти підпорядковані різним правовим режимам, оскільки міри відповідальності, порядок їх застосування можуть не співпадати і залежати від різних тонкощів, що по-різному урегульовані різними національними законодавствами. Саме в такому випадку вступають в дію норми міжнародного приватного права, яке є частиною відповідного національного законодавства.

Законодавством України містить ряд колізійних норм, які дають можливість ефективно врегулювати зобов’язальні відносини, що виникають з міжнародних договорів. Центральне місце в колізійному регулюванні правовідносин, ускладнених іноземним елементом належить Закону України «Про міжнародне приватне право».

На перше місце колізійного регулювання договірних відносин в даному законі поставлено принцип «автономії волі» сторін. Згідно даного принципу сторони за домовленістю можуть обрати право, в якому буде підпорядкований відповідний договір. Обсяг застосування обраного права визначається зобов’язальним статутом. Коло питань не врегульованих зобов’язальним статутом, регулюється правом, яке визначається на основі інших колізійних прив’язок, що містяться в законодавстві, наприклад, право, що застосовується до форми договору.

В Законі встановлено ряд обмежень, зокрема, застереження про публічний порядок (норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України), а також заборона вибору права у разі, якщо відсутній іноземний елементу правовідносинах. Крім того застосування права обраного сторонами не може суперечити імперативним нормам Українського законодавства.

Принцип «автономії волі» сторін застосовується на їх розсуд, інакше кажучи вибір права, яке буде застосовуватись до положень договору не є обов’язком. У випадку коли сторони не здійснили такого вибору застосуванню підлягає інше колізійне правило - принцип найбільш тісного зв’язку.

Суть даного принципу полягає в тому, що в разі якщо неможливо визначити право, що підлягає застосуванню (зокрема якщо відсутній правочин сторін про право, яке підлягає застосуванню), застосовується право, яке має більш тісний зв’язок із приватноправовими відносинами - загальне правило. Крім того законодавець будує цілу систему презумпцій, уточнюючи загальне правило - якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правовику або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов’язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правовику, має своє місце проживання або місцезнаходження, при чому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору. Загальне правило застосовується тоді, коли після застосування зазначених вище презумпцій за всіма обставинами правовідносини мають незначний зв’язок з визначеним правом і мають більш тісний зв’язок з іншим правом.

Цивільне правопорушення (делікт) являє собою порушення суб’єктивних цивільних прав, заподіяння шкоди особистості і майну фізичної або юридичної особи. Делікти перебувають у сфері МПП, якщо в їх складі виявляється юридичний зв’язок з правопорядком двох і більше держав. Сукупність норм, що регулюють відносини із зобов’язань внедоговорного характеру, пов’язаних з іноземним правопорядком, називається «міжнародне деліктне право». Міжнародне деліктне право - самостійна підгалузь МПП.

Зобов’язання позадоговорного характеру (зобов’язання із закону) включають зобов’язання:

• Із заподіяння шкоди (з деліктів і внаслідок недоліків товару, робіт або послуг);

• З безпідставного збагачення;

• З недобросовісної конкуренції;

• З відання чужих справ без доручення.

Умови виникнення зобов’язань із заподіяння шкоди в МПП:

• Потерпілий або деліквентов є іноземцями;

• Дії деліквента з відшкодування шкоди залежать від іноземної правової сфери;

• Предмет правовідносин пошкоджений на території іноземної держави;

• Суб’єктивне право потерпілого і юридичний обов’язок деліквента виникають в одній державі, а реалізуються в іншому;

• Порушені права третіх осіб охороняються за законами іноземної держави;

• Суперечка про відшкодування шкоди розглядається в іноземному суді;

• Рішення про відшкодування шкоди має бути виконане в іноземній державі.

Діяння, що заподіяло шкоду, може бути вчинене в одній державі, а шкідливі наслідки настають в іншому. У цьому випадку деліктоздатність заподіювана шкоди визначається за законом місця настання наслідків, якщо деліквент повинен був передбачати прояв шкоди в іншій державі (ст. 45 ГК Португалії, ст. 2097 ЦК Перу).

У деліктних відносинах широко застосовується застереження про публічний порядок в силу публічно-правового характеру таких зобов’язань. У французькому праві має місце розширене тлумачення цивільно-правової відповідальності - ці питання ставляться до законів «благоустрою та безпеки», які обов’язкові для всіх осіб, які перебувають на території Франціі.

У багатьох кодифікаціях МПП підкреслюється: «Правила безпеки й поведінки, встановлені тією державою, в якому мала місце протиправна дія, повинні дотримуватися у всіх випадках» (ст. 110 Закону про Ml 111 Румунії).

У багатьох країнах використовується поняття «локалізація делікту» для визначення матеріального права, застосовного до деліктних зобов’язань. Такий підхід властивий, головним чином, судам країн загального права. У судовій практиці та законодавстві розроблена теорія індивідуальної локалізації конкретного деліктного відносини. Найбільш рельєфно ця теорія відображена в законопроекті Австралії про вибір права (1992):

• вимога, що виникає з особистої шкоди, підлягає визначенню відповідно до права місцяз- находження особи в момент заподіяння шкоди. Якщо постраждала особа помирає, вимога, що виникає зважаючи смерті, підлягає визначенню відповідно до того ж правом;

• вимога, що виникає через втрату майна або пошкодження майна, з втручання в права власності або володіння, підлягає визначенню відповідно до права, яке діє в місці знаходження майна, коли воно було втрачено або йому було завдано шкоди або коли сталося втручання;

• вимога, що виникає через дифамації (diffamare - розголошувати, позбавляти доброго імені, паплюжити), підлягає визначенню відповідно до права, яке діє в місці, де на момент дифамації заявник мав місце перебування або основне місце здійснення комерційної діяльності;

• вимога, що виникає через загрози втрати, шкоди або збитків, підлягає визначенню відповідно до права, яке діє в місці, де втрата, шкоду або збитки сталися б, якби загроза була здійснена;

• будь-яка інше вимога, що виникає через втрати, шкоди або збитків, підлягає визначенню відповідно до права, яке діє в місці, де трапилися найбільш суттєві обставини, що відносяться до справи;

• якщо суд визначить, що обставини вимоги мають істотно більший зв’язок з яким-небудь іншим місцем, вимога підлягає визначенню відповідно до права, чинного в іншому місці.

У січні 2009 р на території держав - членів ЄС набув чинності Регламент (ЄС) № 864/2007 про право, що підлягає застосуванню до недоговірних зобов’язань (2007). Регламент Рим II продовжує лінію Римської конвенції 1980 У плані уніфікації європейських колізійних норм - цього разу у сфері приватноправових зобов’язань, що випливають не з договору, а з інших юридичних фактів, передусім зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди. Шкода позначає будь-який збиток, що є результатом заподіяння шкоди, безпідставного збагачення, дій в чужому інтересі без доручення або «culpa in contrahendo».

У Преамбулі Рим II зазначається, що поняття внедоговорного зобов’язання є неоднаковим у різних державах - членах ЄС, тому в Регламенті воно повинно розглядатися як автономне поняття. Вміщені в Регламенті колізійні правила поширюються і на позадоговірні зобов’язання, засновані на відповідальності без вини. До числа позадоговірних зобов’язань, що підпадають під дію Рим II, належать зобов’язання з заподіяння шкоди, безпідставного збагачення, дій в чужому інтересі без  доручення і з недобросовісних дій контрагента на етапі переддоговірних переговорів («culpa in contrahendo»). Крім того, у сфері дії Рим II знаходяться заподіяння шкоди довкіллю, порушення прав інтелектуальної власності, «виробничі конфлікти» (страйк або локаут).