Єдиний державний кваліфікаційний іспит

Поширення прив’язки lex rei sitae на суспільні відносини, що виникають у сфері речових прав як на нерухоме, так і на рухоме майно, характерно, наприклад, для таких держав, як Португалія, Греція, Австрія, Італія, Японія, ФРН, Венесуела, Бельгія, країн Східної Європи. Разом з тим і в цих країнах практикується використання низки спеціальних колізійних положень стосовно до рухомого майна. Зміст основних з них може бути умовно зведене до двох основних положень.

По-перше, якщо особа правомірно набуває за кордоном яку річ, то при переміщенні її у відповідне держава ця особа може зберегти її у власності навіть у тому випадку, якщо в останньому подібний порядок придбання речі у власність неможливий.

Однак при цьому, по-друге, обсяг правомочностей власника буде у всіх випадках визначатися на підставі закону тієї держави, в якому в даний час дана річ знаходиться. При цьому не має значення, які права належали власникові речі до її переміщення у відповідну державу.

Подібна схема регулювання питань права власності існує і в нашій країні, де стосовно як рухомого, так і нерухомого майна вихідним є колізійних принцип lex rei sitae. Країни загального права поширюють дію принципу lex rei sitae головним чином на відносини, пов’язані з речовими правами на нерухоме майно. Стосовно ж до рухомого майна в цих державах прийнято використовувати особливу групу прив’язок, основною з яких є прив’язка «особистий закон власника» (lex personalis). Однак, загалом, і статутном праві цих країн в останні десятиліття намітилася тенденція переходу від принципу особистого закону до принципу місця знаходження речі. Тільки в Аргентині і Бразилії принцип особистого закону власника досі є чільним щодо всіх питань, що виникають у сфері відносин власності.

Досить цікавим у міжнародному приватному праві є питання про перехід ризику випадкової загибелі або псування майна з відчужувана на набувача в тих випадках, коли придбання права власності відбувається за договором (зокрема, за договором купівлі-продажу). Проблема тут полягає в тому, що законодавство різних країн по-різному визначає момент такого переходу.

У правових системах одних держав в даному випадку використовується принцип римського цивільного права, відповідно до якого ризик переходить з продавця на покупця в момент укладення контракту, незалежно від того, чи набуває покупець в цей момент право власності на проданий товар (periculum est emptoris). Це правило, зокрема, зафіксовано в законодавствах Швейцарії, Голландії, Японії, деяких країн Латинської Америки.

Нормативні правові акти інших країн світу, включаючи Росію, пов’язують момент переходу ризику безпосередньо з моментом переходу права власності (res peril domino - ризик несе власник).

Момент переходу права власності та момент переходу ризику є різними цивільно-правовими категоріями. Перший має пряме відношення до речових прав, другий - до зобов’язальних правовідносин. Тому й колізійні проблеми, що виникають у зв’язку з цими категоріями, будуть вирішуватися на основі різних колізійних норм.

Особливі складнощі в міжнародній діловій практиці викликають випадки, коли предметом угоди виступає товар, що знаходиться в дорозі (res in transitu). У такій ситуації сторони, укладаючи договір щодо речі, перевезеної по морю, повітрю або по суші, можуть і не знати з достатнім ступенем точності, де в даний час ця річ знаходиться.

У міжнародному право існують декілька прив’язок, що дозволяють продавцю і покупцю визначити застосовне право для врегулювання їх взаємовідносин з переходу права власності в подібних випадках: закон країни місця призначення речі, закон країни місця відправлення речі, закон проміжного пункту, закон прапора транспортного засобу і т. п.

Колізійні питання відносин, що випливають з права власності, регулюються також в окремих міжнародних угодах. Серед них найбільш відомою є Гаазька конвенція про право, застосовне до переходу права власності при купівлі-продажу рухомих матеріальних речей 1958 р. Характерною рисою цього договору є те, що він вирішує більшість питань, пов’язаних з переходом права власності, не на підставі принципу lex rei sitae, а на підставі зобов’язального статусу, тобто права, застосовуваного сторонами до своїх зобов’язань по угоді зовнішньоторговельної купівлі-продажу.