Єдиний державний кваліфікаційний іспит

У міжнародному приватному праві сторони при укладенні договорів користуються принципом автономії волі міжнародного приватного права щодо права, за яким буде регулюватися цей договір.

Укладаючи договір сторони можуть обрати:

• право, що буде застосовано до всього договору або тільки до його частини;
  
• різне право для застосування до різних частин договору.
  

Так, договори фрахтування морських суден не регулюються жодним міжнародно-правовим актом. Договори фрахтування морських суден є прикладом вільного договору. Укладаючи такий договір сторони також вільні і у виборі права щодо цього договору. Договори фрахтування суден також є прикладом договорів, коли до різних частин договору застосовується різне право. Так, наприклад, розподіл збитків по загальній аварії буде регулюватися Йорк-Антверпенськими правилами відповідної редакції, які є морським звичаєм, тоді як інші положення договору можуть підпорядковуватися, наприклад, англійському праву.

Сторони можуть обирати право під час укладення договору або змінювати його в будь-який момент часу.

Теорія міжнародно приватного права визначає, що вибір права може бути явно вираженим або не явно вираженим.

Не встановлено ніяких формальних вимог щодо форми, в яких може здійснюватися вибір права, якщо тільки сторони не домовилися про інше. Про «явну вираженість» волі сторін щодо вибору права свідчать певні формулювання в самому договорі або іншому документі, наприклад, в додатковій угоді до договору, угоді про вибір суду та права, які характеризуються тим, що прямо вказують на право певної держави як застосовуване право до договору в цілому або окремої його частини. Часто сторони, які бажають виключити дію колізійних норм права певної держави, конкретизують, що договір регулюється матеріальним правом.

Lex voluntatis (автономія волі сторін (учасників (учасника) міжнародних приватноправових відносин) - це фундаментальний принцип будь-якої національної приватноправової системи. Сутність автономії волі полягає у свободі сторін вступати або не вступати в приватноправові відносини, як у врегульовані, так і в не врегульовані законодавчо. Закон, обраний учасником, який здійснив правочин (lex voluntatis), являє собою застосування права тієї держави, яку оберуть самі сторони.

Ця формула прикріплення, яка ще має назву «автономія волі», прийнята в більшості країн. Як національне колізійне право, так і міжнародні договори виходять із того, що під час вирішення всіх колізійних питань у сфері договірних зобов’язань вирішальною є воля сторін. У Міжнародному приватному праві автономія волі відіграє особливу роль, адже вона виступає як триєдине явище, а саме: як джерело Міжнародного приватного права, його головний спеціальний принцип і одна з колізійних прив’язок.

Таке положення автономії волі є феноменом і властиве тільки Міжнародному приватному праві. Як колізійна прив’язка автономія волі раніше застосовувалася тільки до зобов’язального статуту правовідносини. Нині право, обране сторонами, може визначати формальні, речові, деліктні та інші відносини. Вітчизняне (національне) законодавство України визначає, що у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту приватноправових відносин. Вибір права має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

Оскільки більшість правових систем визнає правові системи інших країн і знаходиться в постійній міжнародній взаємодії, автономію волі варто розглядати як вираз суті права. Автономія волі сторін полягає в тому, що сторони в договорі можуть встановлювати на свій розсуд не тільки умови і зміст договору, а й визначати право, яке буде застосовуватися до укладеного ними договору. Lex voluntatis (автономія волі сторін (учасників (учасника) міжнародних приватноправових відносин) як джерело права полягає в змозі суб’єктів договору обрати будь-яку модель поведінки, нікому не відому, ніким не випробувану, абсолютно нову для цієї правової системи.

Приватні угоди не мають порушувати державних імперативних норм приватного права щодо форми угоди, терміну позовної давності, меж відповідальності. Принцип автономії волі сторін набув поширення в міжнародній практиці, оскільки в жодному договорі неможливо передбачити всі ситуації, які можуть виникнути в процесі його виконання. Саме тому сторони повинні мати змогу здійснити вибір права. Однак сама ця змога має допускатися правом відповідних держав, в яких знаходяться підприємства сторін, або ж міжнародним договором відповідних держав. Сучасна тенденція до визнання дії цього принципу знайшла прояв у Римській конвенції про право, застосовне до договірних зобов’язань, укладеній в 1980 р. країнами Європейського Співтовариства.

Вибір права сторонами, згідно з положеннями Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р., мав бути прямо виражений в умовах договору або обставинах справи або визначено слідувати з них. Якщо сторони не визначили в договорі, яке право підлягає застосуванню, то, згідно з Конвенцією, допускається змога врахувати мовчазну волю сторін, так звані конклюдентні дії. Принцип автономії волі сторін передбачений і в низці інших універсальних та регіональних міжнародних угод. До них належать Гаазька конвенція про право, застосовне до міжнародної купівлі-продажу товарів, 1955 р., Гаазька конвенція про право, що застосовується до агентських угод, 1978 р., Гаазька конвенція про право, застосовне до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, 1986 р., Кодекс міжнародного приватного права (Кодекс Бустаманте) 1928 р., Віденська конвенція про право міжнародних договорів, 1994 р. та ін.

Принцип автономії волі займає центральне місце в національних правових системах, інші ж колізійні прив’язки мають допоміжний характер і використовуються лише за відсутності вибору застосовуваного права сторонами договору