Єдиний державний кваліфікаційний іспит

Традиційно основними суб'єктами міжнародного права вважаються держави. Але з розвитком міжнародного права та міжнародних відносин, до суб'єктів міжнародного права почали включатися також міжнародні організації (як наприклад, Організація Об'єднаних Націй), народи, що борються за свою незалежність, окремі особи, інші неурядові організації.  

Суб'єкти міжнародного права мають право на участь у міжнародному правотворчому процесі, вони можуть бути сторонами міжнародних договорів, мають право дипломатичного представництва та захисту в міжнародних органах. 

Зверніть увагу, що розподіл прав та обов'язків між суб'єктами міжнародного права може суттєво варіюватися залежно від їх статусу та ролі в міжнародних відносинах. Наприклад, держави, як основні суб'єкти міжнародного права, мають найширші повноваження на міжнародній арені.

Міжнародна правосуб’єктність містить у собі низку елементів, шо характеризують суб’єкта міжнародного права:

• право виступати на міжнародній арені від свого імені;

• право вступати у відносини з іншими суб’єктами міжнародного права:

• право брати участь у створенні норм міжнародного права;

• поведінка суб’єкта, яка підпадає під дію норм міжнародного права:

• визнання суб’єкта міжнародного права в якості такого іншими суб'єктами міжнародного права.

Загальна правосуб'єктність - це найповніше форма міжнародної правосуб'єктності, яку мають держави. Загальна правосуб'єктність означає, що суб'єкт має право та обов'язок брати участь у всіх аспектах міжнародного права. Держави можуть укладати міжнародні договори, ратифікувати конвенції, відправляти та приймати дипломатичні представників, та вони відповідають за міжнародні злочини. 

Галузева правосуб'єктність  відноситься до права суб'єктів брати участь в певному секторі або галузі міжнародного права. Наприклад, міжнародні організації, такі як ООН, мають галузеву правосуб'єктність в області міжнародного миротворчого та безпекового права. Галузева правосуб'єктність може бути обмеженою або широкою, в залежності від характеру організації та її цілей.

Спеціальна правосуб'єктність - це форма правосуб'єктності, що надається певним суб'єктам для виконання конкретних функцій в рамках міжнародного права. Наприклад, Червоний Хрест має спеціальну правосуб'єктність для забезпечення гуманітарної допомоги в умовах війни. Інші приклади можуть включати неурядові організації, що мають статус спостерігача в ООН, або корпорації, що діють на міжнародному рівні і визнані як суб'єкти міжнародного торгового права. 

Розуміння цих різних форм правосуб'єктності допомагає визначити, які суб'єкти можуть взаємодіяти на міжнародній арені, як вони можуть діяти і які їх обов'язки. Також це допомагає зрозуміти, як міжнародне право розвивається та адаптується до змінних умов у світі.

Визнання - це односторонній добровільний акт держави, у якому вона прямо або побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб’єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або про те, що вважає владу, яка затвердилася неконституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом.

Проблеми визнання держав:

• не має єдиної процесуальної форми визнання держави іншими державами;

• не встановлено, скільки саме держав повинно визнати нову державу.

Визнання держави - це ключовий процес в міжнародному праві, який дає державі статус суб'єкта міжнародного права. Існує декілька форм визнання, серед яких de jure, de facto та ad hoc.

De Jure (Визнання de jure). Це формальне та остаточне визнання нової держави або уряду. Воно відбувається, коли держава або міжнародна організація виражає явну згоду на признання іншої держави як легітимної та здатної до ведення міжнародних відносин. Прикладом визнання de jure є визнання ООН Боснії та Герцеговини як незалежної держави у 1992 році. 

De Facto (Визнання de facto). Це неофіційне або неповне визнання держави, яке відбувається, коли інша держава або міжнародна організація веде з нею дипломатичні або торговельні відносини, але не визнає її формально. Держава de facto часто володіє всіма атрибутами державності, але її суверенітет не визнано усіма державами. Прикладом визнання de facto є відносини багатьох країн з Тайванем.

Ad Hoc (Визнання ad hoc). Це визнання, яке відбувається на основі конкретної ситуації або потреби, і зазвичай обмежене часом або обставинами. Наприклад, країна може надати дипломатичний імунітет представникам не визнаної держави для участі в мирних переговорах, що вважається визнанням ad hoc. Іншим прикладом є тимчасове визнання уряду в умовах громадянської війни або перехідного періоду.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, відома також як Європейська конвенція про права людини (ЄКПЛ), відіграє важливу роль у захисті та гарантуванні прав людини в Україні та інших європейських країнах.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод сьогодні на повних підставах оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно - правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб.

Від самого початку діяльності Ради Європи припини поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно - правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обовʼязковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.

Нормативна роль: Конвенція встановлює основні норми і стандарти щодо прав людини, які є обов'язковими для всіх держав-учасниць Ради Європи, включаючи Україну. Ці норми включають право на життя, право на справедливий суд, захист від тортур та інших форм жорстокого поводження, та численні політичні та громадянські права.

Юрисдикційна роль: Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) є основним органом, який відповідає за застосування та тлумачення Конвенції. Він розглядає скарги від осіб, НПО та груп осіб, які стверджують, що їх права, забезпечені Конвенцією, були порушені державою-учасницею. Ці рішення впливають на розуміння та застосування прав людини в Україні. 

Вплив на національне законодавство: Рішення ЄСПЛ мають значний вплив на національне законодавство і судову практику України. Україна, як держава-учасниця Конвенції, має обов'язок виконувати рішення ЄСПЛ і здійснювати необхідні реформи для гарантування прав людини.